Свято-Михайлівський храм с.Мирків

Майбутнє народжується в минулому...

 

                                                                           Над  озерами, річками,

                                                                       На полянах лісових,

                                                                       На стрімких високих горах,

                                                                       На просторах степових, -

                                                                       Де лише сіріє стежка

                                                                       Або вкрився збіжжям лан,

                                                                       Скрізь розкидались оселі

                                                                       Наших прадідів слов’ян

 

...Трапилось це дуже давно. Ще як земля наша руська від татарської неволі стогнала. Велику біду тоді терпів народ. Як могутній вітер, налітали не раз вороги на села. Вони залишали після себе тільки море сліз і крові.

Одного разу, розказують, щоб захистити себе від нових несподіваних нападів, жителі села вирішили покинути свої домівки і шукати притулку і захисту у навколишніх лісах. Старий мірошник із своєю родиною вирішив зупинитись на березі невеликого безіменного струмка. Привабила їх тут риба, водяна птиця, всяка звірина навколишнього лісу. А непрохідне болото охороняло їхню оселю від злих нападів.

Та затужили і руки, і серце старого майстра за улюбленою справою. І тоді він вирішив збудувати собі такий самий млин, який був у нього в селі. Звістка про це швидкою ластівкою облетіла розкидані хутірці, і потягнулися до млина люди, щоб зерно переміряти і змолотити його на духм’яне борошно. Адже неперевершеним майстром у своїй справі був цей чоловік. Мешканці кількох хутірців захотіли теж тут поселитись. Так згодом виросло невелике сільце. А ці люди, що повернулись назад до своїх домівок і згодом знову приходили до млина, коли їх запитували перехожі, куди вони їдуть, то відповідали: „На мірки". З цих пір і почали називати сільце Мірковим, а річечку, на якій воно стоїть, нарекли Млинівкою. Згодом назва „Мірки" перетворилась у „Мирків". Так і тепер називається наше село.

Мирків - село, центр сільської ради, розташоване за 6 км від районного, за 52 км від обласного центрів і за 20 км від залізничної станції „Горохів". Неподалік села проходить шосе Горохів - Нововолинськ. Територія сільської ради з її природними угіддями складає 1820 га. Населення станом на 1 січня 2009 року налічувало 629 осіб, у тому числі жінок - 335, чоловіків - 294. Дітей до 6 років - 58, мешканців від 6 до 16 років - 70, від 16 до 18 років – 13, від 18 до 40 років – 194, від 40 до 60 років – 162, жителів старших 60 років – 132.                Вперше Мирків згадується в документах за 1545 рік. Плин часу багато чого заховав від нас. Та, перегортавши архівні документи, наш волинський професор, доктор історичних наук Сміян П.К. знайшов цікаве повідомлення про Мирків і Верхостав (вони зараз злились в одне село Мирків). Він пише: „Тяжке життя трудящих Волині як в соціальному, так і в національному відношенні і призвело до загострення боротьби народних мас Волині проти феодально-кріпосницького і національного гноблення. Так, 13 лютого 1648 року шляхтич Ян Лисаковський скаржився, що селяни сіл Миркова і Верхостов’я відмовляються платити податок. Коли королівські чиновники змушували селян до покори, останні вдавалися до погроз на адресу феодалів, відмовлялися відбувати всякі повинності і поступово переходили від пасивних форм боротьби до масових втеч від своїх феодалів...**

Ще й зараз на околиці села знаходиться гора, яку селяни називають Панською. Це тому, що там колись був панський маєток.

У кінці 19 ст. село Мирків належало до Підберезівської волості Володимирського повіту Волинської губернії. Заможні господарі володіли 15-20 десятками землі, а найменше мали до 3 га.

У кінці минулого століття вчений О.Бржозевський досліджував градобої на Волині. Зокрема, в „Працях товариства дослідників Волині" (т.7. Житомир. 1915 р.) можна знайти такі дані: „У липні 1889 року градобій пройшов по багатьох селах Горохівщини. В окремих місцях величина градин була з куряче яйце.В Миркові під час градобою було вбито до 200 овець і свиней, знищено врожай на площі 305 десятин, збитки обчислювались в 5000 крб .   В 1926 році на околиці села (між Мирковом і Пірванчем) О.Щирський збудував водяний млин потужністю 12 ц. зерна в зміну. Був у селі і вітряний млин. Стояв він поблизу Верхостав'я. Потужність цього млина була 2 - 4 ц. в зміну. Працював там один робітник. Ще в селі була олійниця. Олію робили з ріпаку і льону.

„Велика пожежа спопелила майже все село в 1929 році, - згадує жителька села Лем Ніна Мартинівна, - після цього люди розселилися на хутори. Кожен будував хату на своїй землі”.  Дехто з односельців у пошуках кращої долі подався за океан. В Канаду виїхав Музичук Петро Левкович з сім'єю, Савін Антоніна Степанівна, Маїло Гнат. В Аргентину - Кізим М.В., Музичук Г., Фурт А.І., Матерецький М., Зіновій Д.Ф.

Той неймовірно важкий шлях села у датах і цифрах продовжують чорні дні німецької окупації. Мирків був захоплений ворогом 25 червня 1941 року. Нові господарі встановлювали нові порядки. Та не всі безмовно корилися долі. Любов до України, одвічна мрія про незалежність кликала до боротьби. На терені Горохівщини діяли загони і відділи УПА, до них ввійшли і сотня Вишні (Уляна Маїла з Миркова). Активну допомогу старшим підпільникам приносила юнацька сітка ОУН. На даній території юнацтвом керував провідник ОУН Брила (Василь Нечипурук із с.Мирків). Багато жителів села надавало посильну допомогу повстанцям у боротьбі проти загарбників.

Визволений Мирків був 14 липня 1944 року в ході операції під кодовою назвою „Буря". Бій точився вдень і вночі. В цьому бою загинув капітан Шпагін В.І. — командир 3-го дивізіону 244 артилерійського полку 58-ої стрілкової дивізії, яка входила до 1-го Українського фронту. Посмертно командир нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступення, похований в м.Горохові на Холмі Слави. Пам'ять про В.І.Шпагіна жителі села зберегли, поставивши пам’ятний знак і назвавши поле, де точився бій, його іменем. На сільському цвинтарі знаходиться братська могила, в якій захороненні радянські воїни, які загинули за визволення Миркова. Це Капчиць Ш.Є., Коваль П.О., Полянський М.О., Пишний К.С., Хорольський А.С.. В 1994 році на кошти мешканців Миркова був виготовлений івстановлений пам’ятник односельчанам, які загинули в роки Другої світової війни. Ось ці імена, які увічнились в пам’яті поколінь:

     Бамбулюк Петро Іванович, 1906р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий. Загинув у 1945р. Похований: Польща.

     Войтко Василь Андрійович, 1907р., українець. Мобілізований 1940р. Гв. рядовий. Пропав безвісти 26.03.1945р.

     Войтко Іван Андрійович, 1918р., українець. Мобілізований 1940р. Рядовий. Загинув у 1941р. Похований: Воронезька обл., Росія.

     Войтко Микола Андрійович, 1914р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий. Пропав безвісти у 1945р.

     Зіновій Григорій Васильович, 1911р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий.  Загинув 11.09.1944р. Похований: с.Доротка, Тарнобжегське воєводство, Польща.

     Карнацький Ананій Кіндратович, 1904р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий.  Загинув 12 лютого 1945р. Похований: с.Тумтів, Німеччина.

     Кизимчук Микола Пилипович, 1923р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий. Пропав безвісти у вересні 1944р.

     Костюк Василь Романович, 1923р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий. Пропав безвісти у січні 1945р.

     Кривицький Іван Данилович, 1926р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий. Загинув 19 січня 1945р. Похований: с.Воля Яхова, Келецьке воєводство, Польща.

     Музичук Євдоким Леонтійович, 1910р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий. Пропав безвісти у 1944р.

   Музичук Петро Іларіонович, 1910р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий. Загинув 18.02.1945р. Похований: м.Каліш-Поморськи,  Польща.

     Нечипорук Лаврентій Михайлович, 1910р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий. Пропав безвісти у квітні 1944р.

     Нечипорук Євстахій Григорович, 1908р., українець. Мобілізований 1944р. Гв. рядовий. Помер від ран 4 березня 1945р. Похований: с.Забес, Польща.

     Пилип'юк Макар Пилипович, 1921р., українець. Мобілізований 1944р. Мол.сержант. Загинув 17 квітня 1945р. Похований: м.Форст, Німеччина.

     Постригач Василь Григорович, 1910р., українець. Мобілізований 1944р. Єфрейтор. Пропав безвісти 12 лютого 1945р.

     Прадун Кіндрат Іванович, 1909р., українець. Мобілізований 1944р.  Рядовий. Загинув 28.02.1945р. Похований: м.Развадув, Бялоподляське воєводство, Польща.

     Прадун Прокіп Васильович, 1915р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий. Пропав безвісти у 1944р.

     Приходько Антін Андрійович, 1902р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий. Загинув 16 лютого 1945р. Похований: м.Гурзен, Польща.

     Приходько Харитон Андрійович, 1911р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий. Пропав безвісти у січні 1945р.

     Пупець Флор Андрійович, 1912р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий. Пропав безвісти у 1945р.

     П'ясецький Парфентій Семенович, 1904р., українець. Мобілізований 1944р. Гв. рядовий. Загинув 7 лютого 1945р. Похований: Польща.

     Ревуцький Микита Антонович, 1911р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий. Загинув 29 січня 1945р. Похований с.Заборовіце, Вроцлавське воєводство, Польща.

     Слюсарчук Леонтій Арсентійович, 1905р., українець. Мобілізований 1941р. Рядовий. Пропав безвісти у вересні 1944р.

     Юрчук Олександр Герасимович, 1905р., українець. Мобілізований 1941р. Рядовий. Пропав безвісти у червні 1944р.

     Юхимчук Василь Іванович, 1920р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий. Загинув 22 жовтня 1944р. Похований: с.Кухари, Радомське воєводство, Польща.

     Юхимчук Давид Маркович, 1915р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий. Загинув 30 січня 1945р. похований: с.Лисса, Познанське воєводство, Польща.

     Ярема Сергій Іванович, 1904р., українець. Мобілізований 1944р. Рядовий. Помер від ран 5 травня 1945р. Похований: м.Хатван, Угорщина*.

             Закінчилась війна, але не судилося людям у злагоді і спокої відбудовувати зруйноване господарство. Розпочались масові арешти і висилка на Сибір. Іван Тихонович Ващук із болем і гіркотою згадує той час: „У 1943 році гітлерівці із польськими поліцаями зловили і відправили мене до Німеччини. Працював на бауера, а всього тільки 15 літ було. При повернені додому через деякий час вже заарештували енкаведисти..." Архівна довідка свідчить:

„На оснований постановлений Особого Совещания при НКВД СССР от 21 апреля 1945 года, как члены семьи участника УПА, сосланы в Иркутскую область сроком на 5 лет, считая с 20 сентября 1944 года, с конфискацией имущества, Ващук Анисия Савична 1903 г.р., при ней один ребенок, Ващук Мария Тихоновна 1934 г.р., уроженцы села Мирков Гороховского района Волынской области. В период

виселення другие члены семьи скрылись. 19 марта 1946 года Ващук Анисия Савична с дочерью Марией совершили побег и возвратились к прежнему месту жительства. Постановлением Особого Совещания при МГБ СССР от 24 февраля 1948 года высланы на спецпоселение 21 октября 1947 года Ващук Тихон Григоревич 1900 г.р., Ващук Анисия Савична 1903 г.р., Ващук Иван Тихонович 1928 г.р., Ващук Мария Тихоновна 1934 г.р., Ващук Григорий Семенович 1871 г.р. Ващук Григорий Семенович умер 26 ноября 1949 г.. Из спецпоселения освобождены: Ващук Антонина Тихоновна 31 июля 1954 года, остальные –

1 марта 1960 года из Кемеровской области”. Така ,,проста” коротка історія однієї родини. А скільки їх було? Багато... Серед вивезених на Сибір були сім’ї Маїла Г., Маїла X., П’ясецького Г., Нечипорука В., Дручка О., Щирського О. та багатьох інших.

В цей же період починає утворюватись колгосп. Перше господарство було засноване в 1948 році і носило ім’я Жданова. Очолював його Слюсарчук Харитон Демидович. Людей із хуторів переселяли у село, а їхні землі передавали у колгоспне користування. Але по сьогоднішній день збереглись назви хуторів: Лиса Гора, Микулинець, Кружалка, Придатки, Острівок, Дубинка, Загороди.В подальшому   господарство   в   різні   роки   очолювали:   Морозовський   Тимофій(1948р.), Гущенко Іван Васильович (1955р.), Шкарупа Борис Романович (1960р.),Литвинюк В’ячеслав Якович (1974р.), Гайдучик Микола Петрович (1976р.), Турак Андрій Антонович (1978р.), Щурський Микола Петрович (1986р.). У 1989р. Головою колгоспу „Прогрес” став Собець Іван Данилович. Під його керівництвом господарство було реорганізоване у радгосп і спеціалізувалось по виробництву свинини. В 1989 році Іван Данилович почав будувати школу господарським способом. В 1991 році почала діяти 9-річна школа-красуня. Високоосвічений педагогічний колектив веде юнь у життя, прищеплює любов до рідної земліШкільництво в Миркові має свою історію. Початкова школа у селі була здавна. У 1928 році була збудована невеличка дерев’яна школа. Тоді у ній вчителював українець Михайло Щербатюк, а згодом - поляк Тадеуш Семкович. Предмети викладались польською мовою, на рідну відводилось лише дві години на тиждень і ще стільки ж часу діти чули її на уроках релігії, які проводив місцевий священик. У 40-х роках була збудована 8-річна школа. Але дітям не довелось у ній навчатись, - вона згоріла під час війни. В повоєнний час знову запрацювала школа, але в пристосованих приміщеннях. Вчителювало там подружжя Довгополових - Володимир Іванович і Марія Петрівна. Все своє трудове життя вони присвятили мирківським дітям. Згодом у виховані і навчанні учнів їм допомагала Камоцька Євгенія Андріївна.

Відомою на всю округу була і повітова лікарня на 38 ліжок, яка була збудована ще за царських часів. В ній було 2 відділення: інфекційне та терапевтичне. Працював там з 1928 року лікар К.Орлов, 2 медсестри і акушерка. Під час війни 1941 — 1944 рр. лікарня згоріла, а після війни діяли медпункти, які знаходились в пристосованих приміщеннях. 1 лише в 1987 році було збудовано ФАП. Фельдшерами у них довгий час працювали Гуменюк Антоніна Антонівна, Тишко Пилип Йосипович, Риль Раїса Василівна.

У післявоєнний період село швидкими темпами почало розвиватись. В 1958 р. воно було електрифіковане, в 1968 р. - зроблено водогін, з 1987 р. - діяв дитячий садок. В 1980 році відкрилась дільнична ветеринарна лікарня, яка обслуговувала 10 сіл: Полюхно, Скабарівщину, Печихвости, Стрільче, Підбереззя,Пірванче, Мирків, Лемешів, Козятин і Рачин. В 1981 році в нове приміщення була перенесена бібліотека (зав. Демчук Надія Давидівна), в 1987 році збудований новий клуб, поштове відділення. В 1999 - 2003 роках село було повністю газифіковане. Всі дороги у селі з твердим покриттям. У новому сучасному приміщені знаходиться сільська рада. Перша ж сільська рада утворилась в 1944 році і очолювала її Юхимчук Ганна Миколаївна. В різні роки тут працювали головами сільських рад Нечипорук І.І., Кривицький С.А., Дмитрук В.С., Луговський М.І., Нечипорук В.М., Слюсарчук П.Б., Собець І.Д., Остап’юк В.П., Масон Я.А., Мельник В.С., Долінська М.М. Але найбільшу довіру односельчани виявили Лему Олександру Івановичу, який очолює їхню громаду з 1993 року по сьогоднішній день. На його долю, як і Короля Анатолія Івановича, випала важка миротворча місія радянського воїна в Афганістані.

На території села знаходиться два невеличкі ліски: „Дубинка" і „Березина" та фруктовий сад, площею 14 га (посаджений в 1950 році), ставок, піщаний кар'єр, протікає маленька річка Млинівка, яка впадає в Гнилу Липу.